"Постать жінки в історії України"
16.04.2012, 22:10

Державний професійно-технічний навчальний заклад

«Переяслав-Хмельницький центр професійно-технічної освіти»

 

 

 

"Постать жінки в історії України"

 

 

 

 

                                                                            Підготувала

     викладач історії

Юрченко Т.В.

Учень:

Дивне створіння – жінка.

Одним поглядом в силі викликати велике почуття.

Одним порухом брови розвіяти його на порох…

Її люблять і зневажать, обожнюють і затоптують у бруд.

А все ж стають перед нею на коліна…

Тому що все високе в людині – від жінки.

Жінка дає життя, леліє, зігріває, допомагає зробити перші кроки.

Вона порадниця й захисниця.

Предмет обожнення та поклоніння, щастя й натхнення.

Сила жінки звичайно безмежна.

Протягом багатьох століть люди оспівували та прославляли в піснях і віршах образ матері – берегині чи коханої жінки, благословляючи її ім’я. Деякі філософи вважали, що доля жінки – у домашньому господарюванні та материнстві. На їхній погляд, жінка не здатна до великих справ і почуттів. Але українки вже багато століть виявляють і велич почуттів, і талант материнства, і велич справ.

Сьогодні, зробивши подорож в далеке минуле, зробимо з вами спробу з’ясувати, у чому ж загадковість і велич жіночих постатей. Кого приховує історія під цими іменами?

Учень:

Віками ткалось мереживо народних переказів про велику княгиню Ольгу як діяльну, мудру правительку й захисницю землі Руської.

Образ Ольги постає перед нами зі сторінок «Повісті минулих літ» Нестора – літописця, візантійських хроністів і письменників.

Княгиню Ольгу православна церква почитає як святу й рівноапостольну. Прийнявши хри­стиянство, вона ненасильницькими методами сприяла його по­ширенню на Русі. Згідно з літописною тради­цією, Ольга була родом зі Пскова, доводилась ро­дичкою правля­чому тоді на Русі Олегу. У 903 році її віддали заміж за Ігоря, сина Рюрика, майбут­нього великого князя. Юність княгині припала на другу половину правління Олега, період, позначений бурхливими подіями, зокрема походами на Візантію.

Після смерті Олега чо­ловік Ольги Ігор Рюрикович став повновлад­ним правителем Русі. Далекі походи Ігоря відволікали від внутрішніх подій, і Ольга де­далі більше входила у справи управління державою. Ольга у справах держави спира­лась на християн, поступово схиляючись до їхньої віри.

У 942 році в Ігоря й Ольги народився син Святослав. Очевидно, він був у них не першою дитиною, проте в історію увійшов тільки він. Восени 945 року Ігор вирушив за даниною до древлян, де й був убитий.

Після непередбаченої смерті Ігоря влада перейшла до рук його дружини Ольги, бо син Святослав ще не досяг повноліття. Ольга виявилась надзвичайно вольовою та владо­любною особою, і тривалий час після досягнення Святославом повноліття вона продов­жувала управляти величезною державою.

Князювання Ольги по­мітно вплинуло й на відносини Русі з іншими країнами, насамперед Візантією. На відміну від своїх попередників, Ольга намагалась розв'язувати проблеми, що виникали, не си­лою зброї, а шляхом переговорів, не прагну­ла загарбувати чужі землі. Насамперед вона домагалася зростання міжнародного авто­ритету Русі, її визнання найбільшими на той час державами рівноправною. Так, Ольга особисто очолила велике посольство до Константинополя.

Ольга зробила спробу ввести країну у сферу міжнародних відносин у Центральній Європі. Окрім запровадження християнства вона також мала клопотатись про встанов­лення відносин «миру й дружби» з Герма­нією - могутньою європейською державою. У роки правління Ольги не відбулось во­єнних зіткнень ні з Хазарією, ні з печенігами. Ольга до кінця свого життя фактично уп­равляла Руссю. Під час навали печенігів на Київ у 968 році Ольга очолила оборону міста.

Померла велика княги­ня Київська 11 липня 969 року. Поховали її за християнським звичаєм, в одній із побу­дованих нею в Києві церков. А у «Повісті минулих літ» згадується, що її онук, князь Володимир, переніс останки княгині до Десятинної церкви Богородиці й поховав у кам'яному саркофазі.

Учень:

Скільки страждань випало на долю українського народу! Століттями гнобили українські землі вороги, заби­рали дівчат у гареми, розлучали сім'ї, убива­ли старих. Життя буває таке жорстоке, що не лишає часу для розмірковування, а ставить перед людиною конкретні запитання, тільки «бути» чи «не бути». Таким видалось і життя Насті Лісовської - Роксолани.

Настя Лісовська наро­дилась у перших роках XVI ст. У 1520 році потрапила в татарський полон, була про­дана в рабство й потрапила в гарем турець­кого султана Сулеймана. Уже через рік завдяки своїй красі, розуму, гордості та сміливості вона вибилася з простих рабинь у султанські жони.

Розумна, вродлива й енергійна Роксолана мала великі здібності, писала вірші, вела щось на зразок щоденни­ка, досконало знала французьку мову. Отримавши ще вдома хорошу освіту, Хуррем постійно поповнювала її читанням різ­них мудрих книг у султанській книгозбірні. Вона була однією з найосвіченіших тоді у світі жінок, відігравала значну роль у полі­тичному житті Османської імперії, стала першою порадницею падишаха.

Роксолана цікавилась міжнародними справами, мала великий дипломатичний хист. Вона вільно спілкува­лась латиною з послами європейських кра­їн - польським королем, королевою Угор­щини, листувалася з правителями Венеції та Персії, перебувала поруч із Сулейманом на прийомах і бенкетах.

Винятковість долі Роксолани в тому, ким вона стала. Дивовижна бранка не лише мала трьох синів і доньку, яких султан називав «утіхою своєї душі», а й великий вплив на свого чоловіка, на політичне та соціальне життя Османської імперії. І все це відбува­лось на Сході, де для жінки неприпустиме втручання в державні справи.

А Роксолані був даний титул великої султанші Стамбульської. Такої честі не знала жодна жінка Туреччини!

41 рік пробула Настя Лісовська султаншею Туреччини. Саме стільки наймогутніша у світі держава не чинила на­падів на Україну, більше того, ще й стриму­вала татар. Для козацької держави це було велике благо, бо врятувало від загибелі. Розуміючи неможливість повернення до рід­ного краю, Роксолана прагнула полегшити долю свого нещасного народу.

Роксолана, Хуррем, Хасекі - під цими іменами її знає світ.

У Стамбулі велика міська дільниця но­сить ім'я Хасекі (офіційне ім'я султанші), тут знаходяться мечеть, притулок і лікарня, збу­довані за сприяння Роксолани, і все це на місті Апрет-базару, де колись продавали людей у рабство.

Біля мечеті Сулеймана Пишного, поруч із його восьмигранною гробницею, - теж кам'яна восьмигранна усипальниця Роксо­лани, єдиної султанші в тисячолітній історії Османської імперії, взагалі єдиної в історії жінки, яка удостоєна такої честі...

Ім'я Роксолани ввійшло в істо­рію як символ розуму, стійкості духу, величі, показавши всьому світу, що таке краса, муд­рість і чарівність української дівчини.

Учень:

В історії української культури є чимало недосліджених сторінок, нерозкритих таємниць. Про поетесу та співачку Мару­сю Чурай ще в минулому столітті в Україні ходило чимало переказів і легенд, які дають підстави стверджувати, що ця чудова піснярка - особа історична.

З переказів ми знаємо, що народилась Маруся 1625 року в родині урядника добровільного козачого полку Гордія Чурая, людини хороброї, чесної, палкого патріота.

Бог наділив її красою, чудовим голосом, умінням складати пісні.

Ім'я Марусі Чурай належить лише фольклорній традиції, не підтвердженій документально, тому життя цієї талановитої співачки, як писав Леонід Кауфман у книзі «Дівчина з легенди Маруся Чурай», - це «нерозкрита таємниця української історії та культури».

Образ Марусі Чурай, її чудові пісні, зок­рема «Ой, не ходи, Грицю...», надихали на творчість багатьох письменників і поетів. В їхніх творах Маруся Чурай постає перед нами духовно багатою людиною з чуйним і щирим серцем.

Ще маленькою дівчинкою Маруся захоплювалась і пишала­ся своїми батьками, саме від них успадкува­ла горду вдачу, великий розум і талант. Дівчина мріяла про високе кохання, яким воно було в її батьків. Може, через цю невідповідність так трагічно і склалось її життя. Кохання Марусі «сягало неба, а Гриць ходив ногами по землі».

Минають роки, століття, а пісні легендарної «дівчини з легенди» будуть за­лишатись близькими й дорогими для кож­ного українця, бо велика любов і велика творчість - невмирущі.

Ця дівчина не просто так Маруся.

Це голос наш. Це - пісня. Це душа.

Цвіте калиною, пломеніючи летягами, творчість народної поетеси на запашних лу­ках української ліричної пісні. І як не захоп­люватись неперевершеною художньою ви­тонченістю та красою її пісень!

Учень:

Серед тих, хто навічно за­лишився в пам'яті знач­ної кількості громадян не тільки Украї­ни, а й інших країн світу, є Марія Заньковецька, яскрава зірка української сцени, перша народна артистка України.

У скромній оселі провінційного інтелігента, в атмосфері дворянського побуту Адасовських, у селі Заньки 4 серпня 1854 року народилась найменша донька Марія - майбутня зірка українсько мистецтва.

Дівчинка отримала початкову освіту в Конилівці, потім у приватному пансіоні в Ніжині. Пізніше перевелась до пансіону в місто Чернігів, де її вчителем став український поет і педагог М. Вербицький.

З юних років почала виступати Марія в аматорських виставах у Ніжині й Чернігові. Перша її роль - дівчинка-сирітка в казці «Дочка Кощея». У Чернігові дівчинка знайомиться з професійним театром, упершее дивиться п'єсу «Наталка Полтавка» у виконанні мандрівної акторської трупи.

Вона була закохана в мистецтво, любов до сцени стала її життям.

Побачивши Марію Адасовну в Ніжині, І. Ракович попросив її батька дозволити їй грати у виставах аматорського театру. Кос­тянтин Костянтинович не міг відмовити го­лові дворянства, і Марія Костянтинівна 1876 року почала брати участь у виставах ніжинської трупи. Спочатку це були ролі у водевілях, потім роль Наталки Полтавки в однойменній п'єсі І. Котляревського.

Не можна уяви­ти собі, як би склалась подальша доля Марії Костянтинівни, якби в 1882 році не прийшло запрошення Миколи Тобілевича та Марка Кропивницького вступити до української трупи, яка була сформована в Єлисаветграді. Марко Лукич Кропивницький, який очо­лив трупу, побачивши Марію Хлистову у ви­ставі «Наталка Полтавка», зрозумів, що ніку­ди її не відпустить.

Але треба було думати про сценічне ім'я, бо ні дівоче (Адасовська), ні прізвище за чоловіком (Хлистова) вона не могла залишити, бо ні родичі, ані чоловік не хотіли бачити її на сцені. І вона взяла собі псевдонім, утворений від назви свого рідно­го села, - Заньковецька. Із цього часу над­звичайно яскраво сяє зіркою першої величи­ни її ім'я.

Почались гас­тролі, переїзди з одного міста в інше. І чудо­ва гра Марії Заньковецької у виставах. Слава М. Заньковецької зростала не лише в Україні, а й у багатьох містах Росії, Азер­байджану, Грузії. У1900 році трупа корифеїв приїхала до Ніжина.

Вистави йшли на сцені Народного дому та у клубі Дворянського зібрання. 15 січня 1908 року вся Україна вітала М. Заньковецьку із 25-річчям її сценічної діяльності. У 1911-1916 роках Заньковецька керувала драматичним гуртком студентів Ніжинського історико-філологічного ін­ституту.

3 1919 по 1921 рік Марія Заньковецька бу­ла артисткою Державного народного театру, українського театру в Києві, який з 1922 року носить її ім'я.У1923 році Україна урочисто святкувала 40-річчя сценічної діяльності М. Заньковецької.

Їй першій в Ук­раїні уряд присвоїв високе звання народної артистки республіки. Вона вирішила висту­пити в ролі Зіньки у виставі «Дві сім'ї» Марка Кропивницького. 62-річна артистка потряс­ла і глядачів, і артистів силою свого темпе­раменту, свого могутнього таланту. Це був її останній виступ на сцені.

1934 року Великої Актриси не стало.

Учень:

Як помогти в безмірнім людськім горі?

Як світ новий з старого збудувати?

Як научить байдужих почувати?

Як розбудити розум, що заснув?

Як час вернуть, що марне проминув?

Автор цих рядків — Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квітка). Серед шістьох дітей у сім'ї Косачів Леся була другою дитиною. У дев'ять років Леся написала першого вірша (присвячений засланій у Сибір, тітці Олені — батьковій сестрі-революціонерці). У дванадцятирічному віці Лесі в Києві прооперували ліву руку, що позба­вило її можливості грати на фортепіано.

З цього часу назавжди скінчилося Лесіне навчання з учителями. Вона самотужки здобувала освіту — джерелом знань для неї були книжки і саме життя. Пізніше в Берліні Лесі прооперували ногу, а туберкульоз прокинувся в легенях, потім у нирках. І все ж вона самостійно вивчала мови — францу­зьку, англійську, італійську, німецьку, польську, болгарську, старогрецьку, латинську.

Дуже багато читала в оригіналі на різних мовах. У тринадцять ро­ків Леся вже була читачем Київської університетської бібліотеки. У дев'ятна­дцятирічному віці вона для своєї молодшої сестри написала підручник «Ста­родавня історія східних народів». У 1893 році у Львові виходить перша збірка віршів Лесі Українки — «На крилах пісень».

Котра засвідчила, що її автор уболіває за долю уярмленої України, поневоленого трудящого люду, що він задумується над приз­наченням у житті художнього слова. У 1899 році украй зболену, змучену багаторічним туберкульозом кісток Лесю Українку везуть на операцію в Берлін. Операція пройшла нібито успі­шно. Однак післяопераційний період був тяжким.

У Ялті Леся зустріла білоруса — журналіста Сергія Мержинського. Ця зу­стріч відразу ж спалахнула палким коханням. Наречений Лесі приїздив до Гадячого. Здавалося, що щастя буде повним й вічним. Але вже в лютому 1901 року в Мінську Мержинський вмирає на руках Лесі... І протягом однієї ночі вона пише драматичну поему «Одержима». Протягом однієї трагічної ночі і стра­шною ціною тієї ночі Леся Українка стала драматургом.

Перед революційними подіями 1905—1907 років та в час буржуазно-демократичної революції в Росії поетеса намагалася своїм словом — зброєю прислужитися трудящим. Вона писала твори, в яких агітувала людей різних національностей згуртовано виступати проти спільного ворога — царського самодержавства за своє національне і соціальне визволення.

У січні 1907 року в Києві на Маріїнсько-Благовіщенській вулиці в будинку № 97, де жила в той час Леся Українка, жандарми уночі робили обшук. Вони забрали 121 брошуру, 11 листів, ще деякі видання та матеріали; Лесю та її сестру Ольгу тої ж ночі заарештували. Сестер протримали добу, а потім від­пустили. Проте «речові докази» їхньої «злочинної діяльності» відправили начальникові Київського губернського жандармського управління.

Тим часом стан здоров'я письменниці погіршується, і вона їздить на ліку­вання в Грузію і Єгипет. Та не дивлячись на важкий фізичний стан, перема­гаючи біль силою свого духу, Леся Українка саме в останні чотири-п'ять пе­редсмертних років створила такі геніальні твори, як «Лісова пісня», «Камін­ний господар», «Оргія», «Триптих».

1 серпня 1913 року Леся Українка померла в Грузії, в містечку Сумарі, а похована в Києві, на Байковому кладовищі. Більшовицька газета «Робоча правда» 3 серпня вмістила некролог «Пам'яті Лесі Українки» який закінчувався словами: «Леся Українка померла, але її бадьорі твори довго будуть будити нас до роботи — боротьби. Добра вічна пам'ять письменниці — другові робітників!»

З поміж найвищих оцінок, якими означено талант і Одержимість Лесі Українки, є й така — Прометеївського роду. Бо вона була відважною, як той міфічний герой, що кинув виклик самому Зевсові. «Вона — ця тендітна Лариса Косач, єдиний на всю тогочасну Україну мужчина», як сказав про неї Іван Франко.

Учень:

У високому та світлому сузір'ї діячів культури рідного народу пломеніє незгасним вогнем зірка Катерини Білокур, яка виписувала на своїх полотнах диво - ча­ри української землі.

Нелегким був шлях Катерини Білокур. Народилась вона 7 грудня 1900 року в селі Богданівка в селянській родині. Родина жила убого. Катрю не посилали до школи. Дівчині по­дарували букваря, і вона сама навчилась грамоти.

З дитинства Катерина тяглась до книжки, до творчості. Вона добре шила, ви­шивала. А одного разу їй захотілося щось намалювати. Сажею на полотні намалювала «якихось видуманих» птиць — пригадувала потім уже відома художниця.

Затуркані, темні батьки не розуміли нестримного потягу дочки до того святого малярства. Та на життєвому шляху дівчи­ни зустрілись люди, які відчули природний дар дівчини й допомагали їй у самоосвіті. Учитель Іван Григорович Калита давав чи­тати Катерині книжки. У його гостинній хаті вона ознайомилася з альбомом ре­продукцій Третьяковської картинної галереї.

Чарівна природа рідного села, розмай дерев, квітів, запашних трав стали для Кате­рини Білокур академією мистецтв.

Дівчина самотужки осягає таємниці тех­ніки живопису. Милуючись кожною віточкою, листочком, травинкою, гілочкою, бла­китним небом, вона у природи навчається поєднувати кольори та їх відтінки. Перші твори художниці-самоучки намальовані ву­гіллям, рослинними фарбами. На жаль, ці роботи не збереглись.

Катерина Білокур хотіла вчитись на художника, але без освіти її не прийняли до спеціалізовано­го навчального закладу. Вона вирішує опа­нувати художню майстерність самостійно.

Коли їй уже було 33 роки, Катерина Василівна рішуче заявляє батькам, що з цього часу буде вчитись малювати не лише у свят­кові дні, а щодня у вільні від роботи години. Марно намагались батьки відвернути донь­ку від «безглуздого», за їхнім висловом, за­няття. Мистецтво стало її мрією, її життям.

З великим успіхом пройшла в 1941 році в Полтаві перша індивідуальна виставка робіт Катерини Біло­кур. Далі експонувалась на виставках у бага­тьох містах, зокрема в Москві, Парижі.

Творчий до­робок дивовижної художниці різноманіт­ний - натюрморти, портрети, пейзажі

Та найбільше захоплювали Білокур квіти. Вони вабили її у квітнику, на городі, біля хати, у полі, на луках, за тинами вздовж вулиць Богданівки. Дивовижною силою своєї фантазії на­родна майстриня зуміла передати на полотні незвичайну красу, розмаїтя квітів рідної землі.

У доробку художниці є чимало пейзажів, у яких вона зуміла тонко відчути й відтвори­ти природу рідного краю.

Надзвичай­но скромна в житті, такою вона зображає себе й на автопортретах. Сіро-білі тони, про­стий селянський одяг, замислений, спокійний погляд розумних очей.

Талант цієї жінки в тому, що вона над­звичайно тонко відчувала красу життя, усьо­го того, що оточує людину.

Її життя - то як роман, сповнений дра­матизму, де було й нерозділене кохання, і чиєсь нерозуміння, де були і конфлікти з близькими людьми, і причиною всьому була одержимість, нездоланність, відданість мистецькому покликанню.

Народжена хо­лодного зимового дня К. Білокур принесла в цей світ стільки тепла, що гріє нас і досі.

Померла Білокур 1961 року від важкої хвороби. Похована вона в центрі села Богданівка.

В її хаті відкрито музей. Катерина Білокур була удостоєна звання Народного ху­дожника України.

Учень:

Лине пісня, негучна, гарна. На­родна пісня. І витончена її мелодія бринить легко, наче натхнення самої весни. «Піснею до серця - серцем до народу», - кажуть у народі, а отже, до далеких коренів нашої історії.

Пісня! Во­на — серце народу, його душа, його крила. Витворена народом, пісня пахне травневи­ми дощами, синіми льонами, материними руками.

Скільки людей, затамувавши подих, спухали її трепетне й лагідне тужіння...Українським соловейком назвав Дмитро Гнатюк Ніну Матвієнко. І справді, у неї непо­вторний фольклорний стиль співу.

Ніна -дуже тонка душа, завжди безпосередня у своєму співі. Сольний спів Матвієнко своєрідний, оригінальний. Він, як чисте ран­кове повітря, непомітно проникає в серце, зачаровує магією м'якого голосу, глибиною по­чуттів, трагізмом людським.

Співачка майже ніколи не повторює один і той же репертуар. Майстерністю народної артистки України, ла­уреата Державної премії імені Тараса Шев­ченка Ніною Матвієнко захоплювались у ба­гатьох країнах.

Найбільшої глибини сягнула співачка у виконанні народної пісні. її народність бере витоки з історії отчого краю, його легенд, балад, від мудрої се­лянської філософії, в основі якої - розум, доброта, внутрішній протест проти неправди.

Прислухайтесь, як співає Ніна Матвієн­ко, і ви станете щедрішими, чистішими в по­мислах і ділах своїх.

Найбільше щастя — відчувати, що ти потрібен людям. Прожити своє життя так, щоби бути людиною в широкому розумінні цього слова. Старовинна мудрість каже, що людина - творець свого щастя. Справжнє щастя - це передусім уміння любити життя й людей.

Учень:

Я просто жінка. Просто жінка я.

П’ять букв у слові – ну куди простіше?

Я ніжна, я кохана, я твоя,

Я та, яка на світі найрідніша.

 

Сумна і ніжна. Мовчазна і ні.

Я та, якій протягують долоні..

Я палена у відьомськім вогні,

Я писана у золотій іконі..

 

У муках я життя тобі даю,

Зціпивши зуби, на війну пускаю.

Біля вікна задивлена стою.

Я протсо жінка… і не має краю

 

Такій ось простоті. З ребра чи ні,

Я Єва, що спокушує Адама.

Я та, якій присвячують пісні,

Я та, якій гукають просто «Мамо…»

 

Я просто жінка. Грішна і свята,

Слабка і сильна, сіра і яскрава.

Я просто жінка, просто жінка. Та,

Якій потрібно щастя, а не слава.

 І не дивлячись на те, що чоловіки - сильна половина перед нашою слабкою, але ж перед прекрасною половиною вони схи­ляють голови. Дійсно, жінки гідні цього. Та як їх можна не любити, коли вони все зна­ють, усюди встигають: виховати дітей, збе­регти тепло родинного вогнища, бути водночас хорошим спеціалістом на роботі й доброю господинею вдома. Вони успішно вирішують усі ці проблеми й залишаються перш за все жінками.

У кожній квітці - своя чарівність. Так са­мо, як у кожній жінці. Треба лише вміти ба­чити, уміти дивитись.

До цих прекрасних слів хочеться додати побажання здоров'я, щастя, любові та пова­ги. Кохайте і будьте коханими.

 

Категорія: Методичні розробки | Додав: ЦПТО
Переглядів: 2417 | Завантажень: 0 | Коментарі: 5 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: